Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), оскільки відповідно до положень цивільного та господарського законодавства розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. Спір у цій справі стосується визнання недійсним на майбутнє договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Донецькій області та ТОВ «Фірма Технотрон». Згідно з договором орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нежитлові вбудовані приміщення у будівлі навчальних майстерень, що перебувають на балансі Маріупольського професійного ліцею (балансоутримувач). Майно передане в оренду з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит. Згідно з ч. 4 ст. 61 Закону України «Про освіту» (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень) майно навчальних закладів може використовуватися як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень. Проте надання в оренду таких приміщень, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов’язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі. Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ «Фірма Технотрон» всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, оскільки орендар отримав майно з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, тобто для діяльності, не пов’язаної з навчально-виховним процесом Маріупольського професійного ліцею. Зазначений договір укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, у зв’язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов’язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. У разі задоволення позовних вимог – зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Оскільки предметом спору є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, Велика Палата ВС вказала, що укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв’язку з відсутністю предмета спору (п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само поданню відповідного позову не перешкоджає закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову. Також Велика Палата ВС звернула увагу на те, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. Отже, висновок суду апеляційної інстанції, який визнав договір оренди недійсним на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду), є помилковим. З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78376886. Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду – за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78977531.
top of page
bottom of page