Європейський суд з прав людини неодноразово мав нагоду розглянути питання екстрадиції в контексті невід'ємних прав потенційних засуджених на життя, на справедливий суд та фундаментальних свобод від нелюдського поводження та катування.
Загалом, коли йдеться про екстрадицію, Суд першочергово аналізує застосовність та наявність порушень статті 2 Європейської Конвенції, яка захищає право на життя та статті 3, яка забороняє катування, нелюдське та таке, що принижує людську гідність, поводження чи покарання. У контексті екстрадиції це означає, що Європейська Конвенція забороняє висилати осіб за запитами про екстрадицію у країни, де на них чекає смертна кара, або ж катування чи нелюдське поводження.
Також у справах про екстрадицію часто піднімаються:
- стаття 6 Конвенції, яка дозволяє визнати порушення державою права заявника на справедливий судовий розгляд у разі його вислання в іншу державу з порушенням норм міжнародного права про екстрадицію.
- стаття 8 Конвенції, яка захищає право на приватність та неодноразово піднімалася заявниками в контексті побоювання через наслідки екстрадиції для життя їх сім’ї.
- стаття 5 Конвенції, що передбачає право на свободу й особисту недоторканість та застосовується в контексті недотримання прав людини безпосередньо під час затримання (право на інформацію, на ініціювання провадження задля встановлення законності затримання та відшкодування у разі його незаконності).
- стаття 13, якою Конвенція забезпечує ефективний захист перед національним органом та встановлює відповідальність держав за недотримання належного порядку здійснення екстрадиції.
Так, у справі Soering v United Kingdom 1998 року Європейський суд зробив декілька прецедентних висновків щодо застосування прав людини до відносин про екстрадицію в майбутньому. Тут знайшов своє застосування загальновідомий принцип non-refoulement, який забороняє вислання осіб у країни, де їм потенційно загрожує смертна кара чи будь-яке інше нелюдське або таке, що принижує людську гідність, поводження чи катування.
У даній справі Великобританія порушила права заявника, коли вирішила виконати запит США на його екстрадицію, піддавши його реальному ризику смертної кари. ЄСПЛ дійшов висновку, що саме запитувана в екстрадиції сторона несе відповідальність за порушення прав індивіда, якщо виконує запит на екстрадицію. Той факт, що Великобританія втратила контроль над екстрадованим індивідом після його вислання, не звільняє її від відповідальності, згідно з Конвенцією, за будь-які передбачувані наслідки екстрадиції після її здійснення, і не перекладає цієї відповідальності на США як державу, що, безпосередньо застосовує смертну кару.
У подальшій практиці Суд продовжив дотримуватися цього підходу. У справах Chahal v. United Kingdom та N. v. Finland ЄСПЛ особливу увагу звернув на важливість і пріоритетність застосування статті 3 Конвенції та підтвердив абсолютний характер захисту індивідів від смертної кари та катувань. Було встановлено, що навіть загальнонаціональні інтереси безпеки та боротьби з тероризмом не можуть виправдати піддавання громадян ризику смертної кари.
Практика ЄСПЛ поступово еволюціонувала в питаннях визначення рівня загрози, який був би достатнім для встановлення порушення Конвенції. Рішенням у справі Saadi v. Italy Суд наголосив на дотриманні “суворих критеріїв та пильної перевірки під час оцінки наявності реального ризику нелюдського поводження”. У даній справі ЄСПЛ взяв до уваги кілька незалежних повідомлень про катування в Тунісі та той факт, що заінтересована особа була заочно притягнута до відповідальності військовим судом Тунісу за злочини, пов'язані з тероризмом. Не врахувавши за доречні аргументи держави щодо міжнародних конфіденційних спостережень та візитів та міжнародного правового врегулювання ситуації, Суд постановив порушення Італією прав заявника на підставі його вислання до Тунісу.
Щодо статей 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вони доволі часто піднімалися під час розгляду справ про екстрадицію. Втім, суд майже скрізь зазначав, що оскільки права, передбачені цими статтями, не мають такого ж абсолютного характеру як статті 2 та 3, їх порушення рідко може стати перешкодою для екстрадиції, а суспільні інтереси у таких випадках мають вищий пріоритет. Дійсно, в ЄСПЛ зазвичай відхилялися пред’явлення заявників щодо порушення цих прав. Водночас, Суд неодноразово зазначав про потенційну застосовність цих статей щодо відносин екстрадиції, лише за умови досягнення встановленого порогу для конкретного виду порушення.
Так чи інакше, можна дійти висновку, що процес екстрадиції завжди супроводжувався тісним зв’язком із фундаментальними правами та свободами людини. Тривають активні дискусії щодо конкретного переліку релевантних прав людини та меж їх застосовності, проте сам факт можливості їх захисту у справах щодо екстрадиції залишається безспірним.
Потребуєте консультації чи маєте питання стосовно екстрадиції у конкретній ситуації? Юристи Подільського Юридичного центру допоможуть! Не сумнівайтеся звертатися по телефону чи у ЧАТІ внизу сайту!