Перша судова палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду розглянула касаційні скарги прокурора, захисника особи на вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів. Відповідно до вироку, який суд апеляційної інстанції залишив без змін, особа була засуджена за ч. 1 ст. 371 Кримінального кодексу України (завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою).
У касаційній скарзі прокурор ставив вимогу про звільнення засудженого від призначеного покарання у зв’язку із закінченням строків давності притягнення його до кримінальної відповідальності, захисник вимагав скасувати оскаржені судові рішення та закрити кримінальне провадження щодо засудженого у зв’язку з відсутністю складу злочину.
У постанові колегії суддів ККС ВС зазначено, що згідно зі ст. 208 КПК України уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках: якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин; якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України.
У свою чергу, відсутність передбачених КПК України підстав для затримання особи є однією з ознак вчинення незаконного затримання.
Як правильно встановив місцевий суд, начальник відділення слідчого відділу вчинив дії, які призвели до завідомо незаконного затримання особи: в порядку ст. 40 КПК України надав доручення оперативному підрозділу УБОЗ про встановлення місця знаходження особи, доставлення її до службового приміщення УМВС України в одній з областей. При цьому жодних даних, передбачених ст. 208 КПК України, для затримання особи не було.
З урахуванням займаної правоохоронцем посади, яка передбачала наявність відповідної освіти та досвіду роботи, немає підстав вважати, що, даючи зазначене доручення, а згодом складаючи протокол про затримання особи, начальник відділення не усвідомлював протиправності своїх дій, не передбачав настання суспільно небезпечних наслідків у виді незаконного затримання особи, та що ці дії не були спрямовані на досягнення саме такого результату.
Адже згідно зі ст. 209 КПК України з моменту, коли особа силою чи через підкорення наказу змушена залишатися поряд з уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою, вона є затриманою. Даючи доручення про доставку особи до службового приміщення, начальник відділення не міг не усвідомлювати, що воно може бути виконане тільки в один із способів, зазначених у згаданій нормі закону, що фактично і відбулося згодом. Пізніше на підтвердження цього незаконного затримання правоохоронець склав протокол за відсутності жодної з підстав, передбачених ст. 208 КПК України.
Отже, наведене свідчить про правильність кваліфікації дій засудженого за ч. 1 ст. 371 КК України.
Водночас ВС погодився, що доводи прокурора та захисника про наявність підстав для звільнення особи від покарання у зв’язку із закінченням строків давності є слушними.
ВС змінив вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів, звільнивши особу від покарання у зв’язку із закінченням строків давності. У решті зазначені судові рішення були залишені без зміни.
Детальніше з повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80235371.
Comments