Кримінальні провадження. Практика Верховного Суду

Огляд судової практики об’єднаної палати ККС у складі ВС

Право на подання апеляційної скарги від сторони обвинувачення має прокурор, який брав участь у судовому провадженні, а також прокурори вищого рівня незалежно від їх участі в судовому провадженні.

Право на усунення недоліків апеляційної скарги прокурора має особа, яка подала апеляційну скаргу, а також службові особи органів прокуратури вищого рівня, якщо апеляційну скаргу внесено ними, керівниками, першими заступниками чи заступниками керівників або прокурорами прокуратур нижчого рівня.

20 червня 2018 року об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду розглянула в судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 31 серпня 2017 року у справі No 303/3779/16-к.

За результатами розгляду об'єднана палата винесла постанову, в якій зазначила таке.

У статті 393 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) закріплено право прокурора на апеляційне оскарження судових рішень. При цьому згідно з ч. 4 ст. 36 зазначеного Кодексу право на подання апеляційної скарги чи касаційної скарги, заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами мають також незалежно від їх участі в судовому провадженні прокурори вищого рівня: Генеральний прокурор, його перший заступник та заступники, керівник регіональної прокуратури, його перший заступник та заступники.

Тобто, виходячи з аналізу вказаних норм, право на подання апеляційної скарги від сторони обвинувачення має прокурор, який брав участь у судовому провадженні, а також визначені процесуальним законом прокурори вищого рівня.

Згідно зі статтями 396, 399 КПК усунення недоліків апеляційної скарги, які пов'язані з її змістом, здійснюється шляхом внесення змін чи доповнень до апеляційної скарги, або шляхом подання нової апеляційної скарги.

За загальним правилом, визначеним у ст. 403 КПК, право змінити та/або доповнити апеляційну скаргу має особа, яка її подала. Проте з метою недопущення випадків переривання здійснення прокуратурою функції підтримання публічного обвинувачення в суді, зокрема, у разі неможливості виконання з об'єктивних причин своїх повноважень конкретно визначеним у кримінальному провадженні прокурором, вказане правило має винятки. Так, згідно з ч. 4 ст. 36 КПК Генеральний прокурор, керівник регіональної прокуратури, їх перші заступники та заступники мають право доповнити, змінити або відмовитися від апеляційної скарги, внесеної ними, керівниками, першими заступниками чи заступниками керівників або прокурорами прокуратур нижчого рівня.

Висновок щодо застосування норми права. За змістом ст. 393, ч. 4 ст. 36 КПК правом на подання апеляційної скарги зі сторони обвинувачення наділений прокурор, який брав участь у судовому провадженні, а також незалежно від їх участі в судовому провадженні прокурори вищого рівня: Генеральний прокурор, його перший заступник та заступники, керівник регіональної прокуратури, його перший заступник та заступники. При цьому за приписами статей 399, 403, ч. 4 ст. 36 КПК право на усунення недоліків

2 Практика об’єднаної палати ККС у складі ВС

Огляд судової практики об’єднаної палати ККС у складі ВС

апеляційної скарги прокурора має особа, яка подала апеляційну скаргу, а також службові особи органів прокуратури вищого рівня – Генеральний прокурор, керівник регіональної прокуратури, їх перші заступники та заступники, якщо апеляційну скаргу внесено ними, керівниками, першими заступниками чи заступниками керівників або прокурорами прокуратур нижчого рівня.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі No303/3779/16-к (провадження No 51-674кмо17) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/74927302.

Якщо після постановлення вироку буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші – після постановлення першого вироку, покарання за останнім за часом вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 Кримінального кодексу України (далі – КК).

Якщо вчинення нового злочину в період іспитового строку стає фактичною підставою для визнання (скасування) призначеного за попереднім вироком покарання у виді позбавлення волі, від відбування якого було звільнено особу, таким, що належить відбувати реально, його самостійне виконання при застосуванні ч. 4 ст. 70 КК не допускається за наявності підстав для подальшого призначення остаточного покарання за правилами ч. 1 ст. 71 вказаного Кодексу.

25 червня 2018 року об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду розглянула в судовому засіданні кримінальне провадження за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК, за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 листопада 2016 року у справі No 511/37/16-к.

За результатами розгляду об'єднана палата винесла постанову, в якій зазначила таке.

Виходячи з приписів кримінального закону правила призначення покарання, передбачені ч. 4 ст. 70 КК, застосовуються в разі, якщо після постановлення вироку у справі буде встановлено, що особа винна ще й в іншому злочині, вчиненому нею до постановлення попереднього вироку. У такому випадку суд може призначити покарання за другим вироком як шляхом поглинення покарання за першим вироком, так і шляхом приєднання його повністю або частково, однак таким чином, щоб обраний захід примусу не перевищував максимального покарання, встановленого статтею (частиною статті), за якою особу засуджено, і водночас не був меншим строку покарання, визначеного за перший злочин. При цьому суд зобов'язаний до остаточного, призначеного за сукупністю злочинів, покарання зарахувати покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72 цього Кодексу.

Призначення покарання за сукупністю вироків застосовується у випадках, коли засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин. У цьому разі суд відповідно до ч. 1 ст. 71 КК до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за

3 Практика об’єднаної палати ККС у складі ВС

Огляд судової практики об’єднаної палати ККС у складі ВС

попереднім вироком. При складанні покарань у порядку ч. 1 ст. 71 КК остаточне покарання має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Ці приписи закону є імперативними і підлягають обов'язковому виконанню.

Отже, у такому разі призначення покарання проходить наступні стадії:

1) призначення покарання за злочин, вчинений до постановлення попереднього вироку; якщо вчинено декілька таких злочинів, які не охоплюються однією статтею чи частиною статті КК, то покарання призначається за кожен злочин окремо;

2) визначення покарання за сукупністю вказаних злочинів (частини 1–3 ст. 70 КК);

3) призначення покарання за сукупністю злочинів, встановлених новим та попереднім вироками, і зарахування у строк покарання повністю або частково відбутого покарання за попереднім вироком (ч. 4 ст. 70, ст. 72 КК);

4) призначення покарання за злочин, вчинений після постановлення попереднього вироку; якщо вчинено декілька таких злочинів, які не охоплюються однією статтею чи частиною статті КК, то покарання призначається за кожен злочин окремо;

5) визначення та призначення покарання за сукупністю вказаних злочинів (частини 1–3 ст. 70 КК);

6) призначення остаточного покарання за сукупністю вироків (ч. 1 ст. 71 КК).

Виходячи із законодавчих приписів, у разі, якщо порушується хоча б один із принципів кримінального права, то руйнуються окремі елементи відповідної структури, і як наслідок – рішення суду містить помилку.

Висновок щодо застосування норми права. Якщо після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші – після постановлення першого вироку, покарання за останнім за часом вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК: спочатку за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення першого вироку, після цього за правилами ч. 4 ст. 70 КК, потім за сукупністю злочинів, вчинених після постановлення першого вироку, і остаточно – за сукупністю вироків відповідно до ч. 1 ст. 71 цього Кодексу. У кримінально-правовій ситуації, коли вчинення нового злочину в період іспитового строку стає фактичною підставою для визнання (скасування) призначеного за попереднім вироком покарання у виді позбавлення волі, від відбування якого звільнялась особа, таким, що належить відбувати реально, його самостійне виконання при застосуванні ч. 4 ст. 70 КК не допускається за наявності підстав для подальшого призначення остаточного покарання за правилами ч. 1 ст. 71 вказаного Кодексу.

Детальніше з текстом ухвали Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі

No 511/37/16-к (провадження No 51-830км18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/ Review/75042896.

4 Практика об’єднаної палати ККС у складі ВС


Огляд судової практики об’єднаної палати ККС у складі ВС

Огороджена територія може охоплюватися поняттям «сховище», виходячи з характеру огорожі, наявності інших пристосувань, засобів, які об’єктивно перешкоджають вільному доступу сторонніх осіб, та дозволяють ідентифікувати вказану територію як таку, що має призначення постійного або тимчасового зберігання матеріальних цінностей.

19 листопада 2018 року об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду розглянула в судовому засіданні кримінальне провадження за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, за касаційними скаргами прокурора та захисника на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року у справі No 205/5830/16-к.

За результатами розгляду об'єднана палата винесла постанову, в якій зазначила таке.

У кримінальному провадженні на розгляд об'єднаної палати винесено питання щодо наявності кваліфікуючої ознаки крадіжки – «проникнення у сховище» у випадках проникнення осіб на огороджену територію.

Вирішуючи це питання, слід брати до уваги, що чинний КК не містить законодавчої дефініції поняття «сховище», однак воно розтлумачено в усталеній судовій практиці та в доктрині кримінального права.

Так, у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року No 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» сховище запропоновано розуміти як «певне місце чи територію, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які мають засоби охорони від доступу до них сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, подібні сховища тощо».

Схоже визначення міститься в постанові Верховного Суду України від 31 січня 2013 року у справі No 5-33кс12: «під поняттям «сховище» слід розуміти певні місця чи ділянки території,