Правомірність рішення держави припинити виплату пенсії особі (у тому числі військовому пенсіонеру), при виїзді її на проживання за кордон
Непоодинокими на даний час є випадки, коли громадяни України, досягнувши пенсійного віку та набувши право на отримання пенсії, з тих чи інших причин вибувають на постійне місце проживання до іншої країни, маючи при цьому переконання, що пенсія, яку вони здобули в Україні, в будь-якому випадку їм буде нарахована та виплачена.
Проте в таких випадках територіальні органи Пенсійного фонду України, у зв'язку з оформленням такими особами документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання, приймають рішення про зняття особи з пенсійного обліку та припинення виплати пенсії, посилаючись при цьому на вимоги ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV (далі - Закон №1058-ІV), згідно якої передбачено припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Такі дії Пенсійного фонду України є явно протиправними та такими, що порушують основоположні права людини, гарантовані як національним законодавством так і Європейською конвенцією з прав людини.
Як передбачено ст.3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов'язком держави.
Рішенням від 07.10.2009 № 25-рп/2009 п.2 ч.1 ст.49, друге речення ст. 51 (далі - Закону №1058-ІV) щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в рішенні від 07.10.2009 року № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Рішення Конституційного Суду України має преюдиціальне значення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв'язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії положень законів України, визнаних неконституційними.
Згідно з приписами ст.2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Таким чином системний аналіз вище викладених вимог законодавства вказує на відсутність будь-яких підстав для припинення виплат пенсій особам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Тобто, виїхавши на постійне місце проживання до іншої країни, особа, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як громадянин України, що проживає на території України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання громадянина України.
Дане право у тому числі гарантоване тим, що здобуваючи право на пенсію та працюючи в Україні, з місячного доходу особи протягом усього часу здійснювалося відрахування коштів до пенсійного фонду (єдиного соціального внеску на загально-обов’язкове державне соціальне страхування) що породило в неї правомірні очікування на мирне володіння її майном, тобто пенсією, в майбутньому.
З цього приводу неодноразово висловлював свою позицію Європейський суд з прав людини у справах вказаної категорії.
До прикладу, Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» № 10441/06 від 07.02.2014 року зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п.51 цього рішення).
У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Водночас, за правовою позицією ЄСПЛ, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі "Хонякіна проти Грузії", № 17767/08, пункт 72, від 19.06.2012). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу (рішення у справі "Суханов та Ільченко проти України" № 68385/10 та 71378/10 від 26.09.2014).
Це ж саме стосується і військових пенсіонерів. Зокрема згідно ч.2 ст.62 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року №2262-ХІІ (далі - Закон №2262-ХІІ) пенсії, призначені зазначеним особам в Україні до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються в порядку, встановленому Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Отже, порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, у тому числі і військовим пенсіонерам, регулюється нормами Закону №1058-ІV з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року №25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитись в будь-якому разі незалежно від місця проживання пенсіонера.
З огляду на викладене, припиняючи виплату пенсії з мотивів виїзду особи на постійне місце проживання за кордон, Пенсійним фондом України допускається необґрунтована дискримінація в частині позбавлення такої особи можливості отримати пенсію а тому такі дії я явно протиправними.
В такому випадку єдиним дієвим та ефективним способом захисту порушеного права та відновлення виплати, є звернення до суду з адміністративним позовом.